Історія про струнку вчительку з королівською ходою

Вже давно відшелестіло жовтим листячком свято вчителів – День працівників освіти, і мене не покидає сум з приводу того, що я тоді не наважилася розповісти про неї – про свою Першу вчительку. Ні, я не помилилася, бо це була дійсно вчителька з великої літери. І мова йтиме не про вчителя початкових класів (велика їм шана й повага!). Сьогодні, у день Різдва, я хочу поділитися спогадами про вчителя української мови та літератури – Марфу Петрівну Семененко. За велінням долі пізніше в неї з’явилося інше прізвище, на жаль, про її подальшу долю мені майже нічого не відомо, бо доволі тривалий час я проживала поза межами рідної Олександрії. Але впевнена, що багато учнів пам’ятають Марфу Петрівну (якось спогадами про неї зі мною ділилася учениця більш молодшого покоління).

Почну з того, що включно по п’ятий клас я навчалася у СШ №2 ім.М.Горького. На той час це була одна з найкращих російськомовних шкіл міста, тому бажаючих віддати своїх дітей саме в цю школу було значно більше, ніж вона могла вмістити. І тому в 1957 році по два класи, починаючи з початкових, перевели у неповну середню школу №5, в тому числі, і мій клас. Ця школа була розташована в декількох одноповерхових будиночках по Першотравневій вулиці (зараз там знаходиться бухгалтерія Управління освіти міста). Ми якось не дуже переймалися змінами завдяки новим враженням. Особливим було враження, яке здійснили на нас, учнів, нові вчителі. Тоді ми вперше і познайомилися з Марфою Петрівною.

Вона дуже відрізнялася від інших вчителів. Навіть ходою – величною, я б сказала, королівською. Висока, струнка, хвилясте темне волосся, привітні карі очі. Вони чомусь були трохи сумними, так мені здавалося. Марфа Петрівна видавалася суворою, проте, коли посміхалася, випромінювала стільки теплоти і добра, що нам, учням, ставало дуже затишно. Я не пам’ятаю випадків, щоб вона підвищувала голос, але на її уроках завжди було тихо, зникав шепіт, шурхотіння, дотепні репліки. Вона зачаровувала своїм спокійним і таким виразним тембром голосу. Коли Марфа Петрівна читала якісь уривки, їх хотілося слухати, а коли читала вірші, то їх хотілося вчити. Вона викладала у нас і малювання, це була талановита, обдарована людина. Одного разу вона пояснила нам, як складати вірші, приводила приклади. Отож перші віршовані рядки в мене з’явилися, завдячуючи саме їй. Марфа Петрівна навіть вдягалася якось по-особливому, зі смаком, скромно, але дуже витончено. Частіше всього вона одягала темно-синій костюм з плечиками.

Пригадую такий випадок. Так сталося, що з тієї клятої війни не повернувся жоден чоловік нашої родини, в тому числі, і мій батько, і моя бабуся перешила мені з чоловічого піджака такого дівочого жакетика, і теж з плечиками. Коли я з’явилася в цьому вбранні в школі, хтось із хлопчаків запитав: «Ты че? Под Марфу косишь?». Я зовсім не образилася на нього, навпаки, сприйняла це майже за комплімент.

Марфа Петрівна дуже цікаво проводила уроки, і хоч ми не завжди були до них готові, не пропускали їх без поважних причин. У той час вийшла Постанова щодо учнів, котрі вперше приїхали до України, їм дозволено було не відвідувати уроки української мови на період адаптації. То ж більшість «новеньких» учнів, хто мав на це право, скористалися цією пільгою. Та тільки не Тетянка Родіонова. Стовідсоткова «русачка» з красивою російською мовою (у порівнянні з нашим «суржиком») відмовилася від цієї пільги. Вона так наполегливо і старанно відвідувала всі уроки української мови. Тетянка стала однією з найкращих учениць, і не тільки з української. І що найцікавіше – вона потім певний час викладала українську мову та літературу у сільській школі. І це теж заслуга Марфи Петрівни. До речі, коли навчалися мої діти (початок 90-их), теж було дозволено за бажанням батьків звільняти дітей від відвідування уроків української мови та літератури. 

Такою була «турбота» влади про російськомовних громадян. Яка ганьба! Ця «хвороба» залишилася і зараз у деяких кандидатів на високодержавні пости. Напередодні кожних виборів вони «скиглять» про другу державну мову. І, не зважаючи на Закон про державну мову, за 18 років незалежності дехто з депутатів Верховної Ради, та і в місцевих органах самоврядування, так і не спромоглися оволодіти державною мовою. Чому? Ну змогла ж Юлія Володимирівна за дуже короткий термін оволодіти мовою своєї Держави, та ще й як! А Мустафа Найєм? А скільки у нас вірменів, грузинів, корейців, громадян інших національностей і зовсім не слов’янського походження, спілкуються українською, що, коли їх слухаєш, то починаєш сумніватися – а хто ж з нас більше українець? Я думаю, це не тільки здібності до мов, і навіть не здібності педагогів, а скоріше – це повага до країни, в якій вони живуть, повага до історії цієї країни та людей, які їх оточують.

І ще про одне. У далекій юності мене дуже «дратувала» українська діаспора. Мене дратував їхній акцент, я вважала їх зрадниками, бо в тяжку хвилину вони покинули Батьківщину в пошуках кращого життя. Так уже нас виховували. Але згодом, у більш зрілому віці, я почала все це переосмислювати. Якийсь період мого життя проходив далеко від України – в Узбекистані. Ми спілкувалися українською тільки в сім’ї, але все менше і менше. Я прожила в Узбекистані всього 6-7 років, та коли повернулася до України, то виявилося, що в мене з’явився акцент, якого я до повернення не відчувала. Так от зараз, коли я бачу по телебаченню вже правнуків з української діаспори, які ніколи не бували в Україні, коли чую, як вони розмовляють українською, як співають наших пісень, дотримуються українських звичаїв, то в мене на очах з’являються сльози, і мені хочеться їм низько вклонитися. Напевно, це і є, в деякій мірі, патріотизм. Я дещо відступила від теми, але ж річ теж велася про українську мову.

Минуло 50 років від дня випуску нашого 7«Б» класу. Марфа Петрівна викладала у нас всього два роки, а пам’ять про неї залишилася на все життя. Я завжди порівнювала її з іншими педагогами – і коли навчалася сама, і коли навчалися мої діти. На жаль, я не знаю подальшої долі моєї улюбленої вчительки. Мені тільки відомо, що вона тяжко хворіла. Буду дуже вдячна тому, хто пригадає і поділиться своїми спогадами про Марфу Петрівну, Вчителя української мови та літератури, Вчителя саме з великої літери.

Надія Дорофєєва,  випускниця 7«Б» класу НСШ №5, 1959 року випуску